Реферат: Передумови регулювання кредитної діяльності в україні історія і сучасність

РЕФЕРАТ

на тему:

ПЕРЕДУМОВИ РЕГУЛЮВАННЯ

КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ:

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Становлення та розвиток системи регулювання кредитної діяльності і комерційних банків перебуває в постійному русі залежно від зміни по­треб економічного розвитку країни. Протягом історичного та соціального розвитку людства поступово формувались та набували нових форм еконо­мічні відносини між його представниками. Зокрема, ці відносини стосува­лися грошово-кредитного обігу і, як наслідок, виникала необхідність ре­гулювання їх. Необхідність регулювання кредитної діяльності пов’яза­на з циклічністю розвитку економіки, нерівномірністю інвестиційного процесу, коливанням споживчого попиту.

Слово «діалектика» передбачає в своєму первісному значенні логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечнос­тей у судженнях опонента. Протягом другої половини XIX ст. та на по­чатку XX ст. вченими Є.І. Ламанським, Б. Лаумом, І.І. Куфманом, П. Ро­том, М. Арістовим, М.І. Зібером, Е. Мейєром та ін. проводилося вивчен­ня історичних матеріалів, що висвітлюють історію зародження та розвит­ку банківської справи, зокрема вчення про кредит. Ці дослідження знай­шли відображення в роботах З.С. Каценеленбаума, В. Лексиса, І.Ф. Гіндіна, Н.К. Соколова, М.В. Довнар-Запольського, І. Коропецького. Вони дають можливість у хронологічному порядку вивести етапи становлення та роз­витку передумов регулювання кредитної діяльності як необхідної скла­дової стабільності грошово-кредитних відносин.

Національна економіка України має своєрідні умови розвитку та національні надбання. На жаль, Україна не мала безперервної та повної політичної незалежності, не існує тяглості фінансово-економічних показ­ників, що дають можливість охарактеризувати стан розвитку кредитної, діяльності національної економіки. Тому для періодизації варто звернутися до політичних подій, що суттєво впливали на стан економічного розвитку України. Такий підхід виправданий для дослідження української і економіки, а саме регулювання кредитної діяльності як прояву потреби в стабільному поступовому економічному розвитку. Найбільшого економічного розвитку Україна досягала в періоди своєї самостійності. В ці часи набули суттєвого розвитку грошовий обіг, нагромадження капіталу, кредитні відносини та, як необхідність, застосовувались елементи регулювання кредитної діяльності.

Зважаючи на вищенаведені аргументи, на наш погляд, доцільно розглядати основні етапи розвитку системи регулювання кредитної діяль­ності комерційного банку в національній економіці України згідно з та­кими періодами.

І. Період до Київської Русі (до IXст.).

2. Київська Русь (IX— середина XIVст.).

3. Гетьманщина (середина XVII— середина XVIIIст.),

4. Період після Першої світової війни.

5. Незалежність України.

Період до ІХ ст. характеризується розвитком грошово-кредитного обігу та виникненням елементів регулювання кредитної діяльності в різ­них країнах. У багатьох первісних народів активно використовувалися система позик під роботу і навіть рабство за борги.

Першим та єдиним, протягом тривалого періоду в історії людства, ви­дом кредитних угод були позики грошима, хлібом та ін. Причиною пер­ших кредитних угод завжди була потреба, яку відчував кредитошукач через втрату чи недостатність доходу. Перші відомості про кредитну діяльність містить Закон Хаммурапі (2300 років до н.е.). Він визначав центрами кредитних операцій у Давньому Вавилоні храми, де зберігалися зерно, посуд, срібло та інші цінності. Майже одночасно із виникненням кредитних операцій виникла потреба регулювання цієї діяльності: хра­ми видавали позики під боргові розписки та відповідні проценти. В епо­ху першого розквіту Вавилонської монархії (2400-2100 рр. до н.е.) отри­мали розвиток приватні угоди про позику грошей під 17-20% річних. З.С. Канценеленбаум наводить відомості про існування в Ассірії в VII— IX ст. до н. е. векселів та чогось схожого на сучасні чеки, що виписува­лись на певну вагу срібла чи міді. Але ці операції проводились не для отримання фінансового прибутку, а для сплати зобов’язань громадян на користь держави та»храму. В VII—Vст. до н.е. у Вавилоні кредитні опе­рації почали здійснювати приватні банкіри. Відомі імена двох банкірів того часу: Ігібі та Мурашу, які здійснювали розміщення вкладів, що прий­няли на зберігання. Безумовно, регулювання кредитної діяльності якщо і проводилось цими банкірами, то лише на елементарному рівні, але точ­них відомостей про це праці вчених не подають.

З появою грошей та розвитком міждержавної торгівлі суттєво зміню­вались і економічні умови життя. Е. Мейєр вбачає в цьому причину соці­альних криз, здебільшого в VII—VIст. до н.е.: «Селянин вже не може обмінювати вироблені ним продукти на ті, які йому потрібні. З’явився посередник — гроші, і ринкові ціни залежать від становища великої торгівлі, від ввезення заморських продуктів. Для того, щоб купити одяг і життєві припаси, щоб поповнити свій інвентар, щоб прогодувати себе та свою родину в неврожайні роки, він повинен мати гроші, а через те, що їх у нього немає, він позичає під лихварські відсотки і потім, у випадку неплатоспроможності, він сам, його дружина і його майно зазнають усієї строгості боргового права. Та сама небезпека загрожує і поручителю: «поручись — і ти в небезпеці» — застерігає мудрий спартанець Хілон». Е. Мейєр за всіма показниками порівнює цей період з періодом VII—VIIIст. н. е.

У Стародавній Греції першими почали проводити кредитні операції служителі храмів. Найбільш відомими храмами, що виконували функцію банків, були Дельфійський (в догомерівську епоху), Ефеський, Делоський та Самоський. Довгий час храми були зручним місцем зберігання цінностей, і служителі цих храмів почали надавати гроші під відсотки як гро­мадянам, так і державі. Але служителі храмів не сплачували відсотків своїм вкладникам, тому як протидія в V—IVст. до н.е. почали з’являти­ся приватні банки. Спочатку діяльність приватних банків обмежувалась обмінними операціями грошових знаків. Приватних банкірів у Старо­давній Греції називали трапезитами (від гр. trapeza— стіл). На столах роз­кладали різні види монет та проводили обмінні операції. До нас дійшли імена трапезитів: Філостефан, Пазіон. Промисел банкірів, так само як тор­гівля, не вважався шляхетною справою — ним займались лише іноземці і та вільновідпущені раби. Операції проводились досить примітивні, а про і регулювання взагалі не йшлося. Розписки ще не були відомі трапезитам.

Перші елементи регулювання кредитної діяльності відносять до часів Стародавнього Риму. В Стародавньому Римі, в IV—IIIст. до н.е., банки дістали більший розвиток. Приватних банкірів спочатку називали трапезитами, на зразок грецьких, а пізніше вони отримали назву аргентарії. Аргентарії здійснювали обмінні операції в своїх лавках на ринках-форумах, проводячи обмін монетами та зливками дорогоцінних металів. Також аргентарії надавали позики під відсотки під заставу рухомості, нерухомості та морських вантажів. Відомо, що аргентарії були зобов’язані державою вести облікові книги. В Римській імперії, на початку епохи імператорів, розпочали регламентувати максимальний відсоток, тобто регулювати про­цес надання кредитів (він становив 12% річних). За імператора Юстиніана максимальний відсоток диференціювався таким чином: для підпри­ємців — 8 1/3 %, для знаті — 4 1/6, для всіх інших — до 6 1/4 %. Тільки за морськими позиками, через підвищений ризик, дозволялося стягувати 12 1/2, %. З розпадом Римської імперії та занепадом господарства протя­гом раннього Середньовіччя банківські операції повністю припинились.

Довгий час потому будь-яке стягнення відсотків трактувалось як лихварство, тобто позика, що пригнічувала кредитоотримувача.

Християнська церква не тільки визнавала стягнення відсотків аморальним, але пізніше забороняла під страхом духовного покарання.

У Київській Русі кредит існував нарівні з готівковими грошима, але не набув значного поширення. В ті часи відсотки мали назву рези, рости, лихва, взвиття. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в 2 поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових обо­ротів. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні пра­вила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Зве­дення законів, що формувало та регулювало систему майнових відносин, мало назву Руська правда. Руська правда поповнювалась з часом нови­ми вимогами щодо правил надання кредиту.

У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:

1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);

2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не бу­ло поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення.

3) якщо свідки під присягою показували на ко­ристь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном — місячний відсоток — дозволялось брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Наступним за терміном був третной рез, він дозволявся при запозиченні капіталу на рік, при цьому місячний відсо­ток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був мен­шим за третной рез і брався у разі запозичення грошей більше, ніж на два роки.

Також перша редакція Руської правди містила такі правила надан­ня кредиту:

1) торговець, що ненавмисно втратив товар, взятий у кредит, за необхідності міг отримати відстрочку платежу;

2) торговець, що був вин­ний у розтраті чужого майна, взятого в кредит «за своїм безумством», міг позбутися свого майна.

На початку XIIст. у зв’язку з розвитком торгівлі та виробництва зро­сла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. В деяких випадках відсотки були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку XIIст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Також він надав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичі.

Коли Володимир Мономах посів київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди зміни.

Окрім кредитних відносин та правил, що їх регулювали, в Київській Русі вже існували в початковому вигляді банківські установи.

Руську правду в різних місцевостях Київської Русі доповнювали власні законодавчі правила. Так, Псковська Судна грамота — законодавча пам’ятка XIIст. — велику увагу приділяла питанням кредиту та трактувала договір позики і питання про відсотки набагато ширше, ніж Русака правда. В ній містилися правила застави як рухомого, так і нерухомого ш майна (землі, води, дворів). Також псковське право передбачало спеціальні записи, що кредитор мав офіційно вести, та боргові розписки, векселі.

Особливих рис набуло регулювання кредитної діяльності в часи Київської Русі між новгородцями і німцями, зокрема, торгівля між ними регулювалась торговими договорами — перший 1189 — 1199 рр., другий 1257 — 1263 рр. Німецькі купці влаштовували особливі двори, де вони могли дотримуватися своїх звичаїв та почувалися в безпеці. Економіч­но та соціальне життя німців всередині німецького двора регулювалося особливими постановами, які затверджувало Союзне ганзейське купец­тво. Ганзейський союз забороняв своїм членам давати попики русичам чи брати у них в борг. Це робилося з метою, щоб торгівля в Новгороді не виходила з рук німців. Але і для новгородців німецька торгівля була вигідною, і вони дотримувались німецьких правил ведення спільних справ. У пізніші часи, на початку XIVст., розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями та німцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск). Через це в договорах між руськими областями та з іноземцями містилася умова: «за поручника, за боржника не стояти, але видати їх по ісправє». Ці дані свідчать про розвинуту кредитну діяльність і про необхідність ре­гулювання її.

У ХІІІ ст. з розвитком торгівлі в балтійський містах виникають кре­дитні відносини між русичами та балтійцям.

Кредитні відносини настільки поширились серед населення, що виникла необхідність формувати законодавчі вимоги до проведення кредитних операцій. Наведені вище факти свідчать про існування елементів регулювання кредитної діяльності в Київський Русі.

Після татарської навали середини XIII ст. економічне життя Київської Русі погіршилося. Влада Золотої Орди охоплювала майже всю територію України до Галицько-Волинського князівства, але в цьому князівстві вона була слабка та непостійна. Тому центр економічного життя перемістився в Західну Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київ­ських монет суттєво зменшився, але їх продовжували карбувати в Києві. Кредитні відносини стали ненадійними, що спричинило підвищення від­сотків. Чисельність населення Київської Русі суттєво зменшилась через знищення татарами значної частини здорового працездатного населення. Татарам треба було сплачувати значні збори, для чого народ вдавався до позик під великі відсотки, але, не маючи можливості їх сплатити та повернути борг, потрапляв у рабство. У XIVст. в Київській Русі зберігся стародавній звичай брати в борг у князів. Монастирі та приватні особи давали гроші в позику під заставу маєтків з умовою викупу у встанов­лений термін.

На зміну київським монетам прийшли чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські та генуезько-кримські. Деякі монети карбувались у Львові. Поступово польські та литовські монети почали витісняти інші монети в Галичині та на інших українських зем­лях. В XVI ст. грошовий обіг в Україні обслуговувався в основному срібни­ми талерами, найбільш поширеною валютою в Західній Європі того часу.

Гетьманщина (середина XVII— середина XVIIIст.) — наступний період розвитку системи регулювання кредитної діяльності — характе­ризується поновленням економічної діяльності в Україні. Після здобуття самостійності за Богдана Хмельницького Україна почала створювати влас­ні інституції.

Тоді на Галичині, що була однією з адміністративних одиниць України, спостерігався економічний розвиток міст, що зумовлював зро­стання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківським установам. Вони створювались грома­дами багатих євреїв, які несли спільну відповідальність за вклади своїм майном і мали назву кагали. Прибутки банківських установ формува­лися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і па­сивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпо­середнього зв’язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за раху­нок торгівлі грішми. У банківські установи вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгаєцька, Теребовлі. Концентрація капіталу в банківських установах була значною, що було передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Кредити надавались банками на основі п’яти принципів: терміновості, поверненості, забезпеченості, платності, цільової спрямованості.

Принцип терміновості був обумовлений необхідністю грошового забезпечення циклів виробництва, тобто кредитувався оборотний капітал.

Принцип поверненості реалізувався у виникненні законодавчого ін­ституту банкрутства, за допомогою якого через суди банкам повертались надані ними кредитні кошти або передавались у власність заставлені ма­єтки боржників.

Принцип забезпеченості дотримувався через надання боргових зобо­в’язань. Позичальник давав вексель-розписку, що називався квіт, карта, мембрана. Предметом застави виступали маєтки, а траплялося — і кріпаки. Також забезпеченість кредиту могла бути і сама особа боржника: у разі неповернення кредиту вільний міщанин перетворювався на кріпака. Векселі перебували в обігу разом з грошовими знаками, що збільшувало обсяг грошей в обігу та обсяг кредитних операцій. У свою чергу це сприяло розширенню промисловості та розвитку торгових зв’язків.

Принцип платності забезпечувався через відсоток. Кредит надавався під певну плату. Існував офіційний рівень відсотка — від 8 до 30 %.

Цільова спрямованість показує напрямки розвитку ринкових відносин.

Наведені характеристики регулювання кредитної діяльності в Галичині дають підстави стверджувати, що за дотримання принципів кредитування та розширення обсягів надання кредитів існували всі передумови для повноцінного регулювання кредитної діяльності в період Гетьманщини на Україні.

Економіка Лівобережної України за період Гетьманщини теж набу­ла значного розвитку. Зростаючі потреби населення задовольнялися ре­місничим виробництвом.

Ремісниче населення Лівобережної України ста­новило більшість та невпинно зростало. Це свідчить про більший розви­ток грошово-кредитних відносин у цей період.

Укази Петра І про радикальну зміну торговельних маршрутів в Украї­ні призвели до того, що були штучно, без природних потреб, на користь тільки загальноросійським інтересам порушені налагоджені торговельні та кредитно-фінансові зв’язки українського купецтва із Заходом. Тому економічні сподівання шляхетства та козацької старшини орієнтували­ся на Росію. Відомий документ «Прошення малоросійського шляхетства і старшин, разом з гетьманом, про відновлення різних старовинних прав Малоросії, подане Катерині IIв 1764 році» містить окремий пункт — «Про дозвіл вільного торгу в Малій Росії». В ньому зазначалось, що урядові торгові обмеження надто негативно позначились на становищі купецтва Гетьманщини, призвели до його розорення та занепаду торгівлі.

Більшість міст Гетьманщи­ни керувалися Магдебурзьким правом, тобто мали певне врядування.

Ще більше незадоволення та економічних вимог містять «Накази» шляхти від 1767 р. Одним із прохань переяславського шляхетства до Ка­терини II було заснування на Гетьманщині Дворянського банку, на зра­зок того, що у Великоросії.

Перші кредитні операції в Росії відносять до XVIIIст. Варто зупи­нитися на історичному процесі виникнення необхідності регулювання кредитної діяльності. В цей період починають зароджуватись два основ­них види кредитування: іпотечне та комерційне. Першою кредитною установою в Росії вважають Державну монетну контору (1729 р.), якій було дозволено надавати короткострокові позики під заставу золотих та срібних речей. В 1733 р. уряд Росії запроваджує регулювання кредитної діяльності з причин «повної відсутності кредитних установ та велике че­рез це лихоїмство лихварів», тобто встановлює видачу позик Монетною кон­торою під 8 % річних із забезпеченням золотом та сріблом у розмірі VI вартості позики, виходячи із зазначеної ціни.

Таблиця 2. Регулювання кредитної діяльності в Росії у ХVІІІ ст.

Ці кредитні операції не були дуже поширені і згодом майже повністю припинилися. В 1754 р. з’явились перші державні банки: Державні позичальні банки для дворянства в Москві та Петербурзі та Банк для по­правлення при Санкт-Петербурзькому порту комерції та купецтва в Пе­тербурзі. Це була перша спроба запровадження державного регулюван­ня кредитної діяльності. «Дворянські банки» надавали позики не більше 10 000 рублів одній особі під 6% річних під заставу. Заставою могло бути золото, срібло, діаманти чи перли в розмірі 1/3 вартості, або маєтки та села з людьми і всіма землям (жахливе явище в Росії — кріпосне право — ілюструє табл. 3). Принцип надання іпотечного кредиту під заставу «се­лянських душ» існував до введення поземельного кредиту в 1859 р. «Банк для купецтва» надавав пози­ки під 6% річних під товарне забез­печення.

Таблиця 3. Надання позик під заставу „селянських душ” в Росії у ХVІІІ ст.

Діяльність «дворянських банків» та «Банку для купецтва» по приноси­ла очікуваних результатів.

Але і в подальшому ці банки не відігравали значної ролі. Уряд Росії за правління Катерини II (1772 р.) для збільшення притоку грошових коштів землевласникам відкриває Ощадні скарбниці при Виховних домах у Петербурзі та Москві, що приймали відсоткові вклади та видавали позики під заставу маєтків на термін від одного до п’яти років, та Позичкові скарбниці, що надавали позики під заставу золота, срібла на термін від 3 до 12 місяців під 6 % річних. Позичкові скарбниці не мали власних коштів та використовували для своїх операцій кошти Ощадних скарбниць, яким вони платили 5 % річних за використані кошти. Державне регулювання поширилось на губернії, де у всіх губернських містах були створені «Приказы общественного призрения». Вони мали виконувати благодійні функції та разом з тим надавали позики під нерухоме майно.

В 1786 р. уряд Росії здійснив другу спробу запровадити регулюван­ня короткострокового кредитування. Відбулась реорганізація кредит­них установ:

— «дворянські банки» були перетворені в один Державний позичко­вий банк, який надавав позики землевласникам;

— утворено Державний асигнаційний банк, що відбулось шляхом об’єднання двох Асигнаційних (емісійних) банків. Випуск асигнацій проводився у великих обсягах через війну з Наполеоном, внаслідок чого Росія мала паперово-грошовий обіг протягом наступних десятиліть (табл.);

— при Асигнаційному банку утворені Облікові контори.

Але обороги банків того часу були надто обмежені через нестачу капіталів та здійснен­ня багатьох банківських операцій окремими установами.

У 1817 р., після закінчення війни з Наполеоном, Росія отримала можливість припинити подальший випуск асигнацій та розпочати реорганізацію кредитної системи. Був утворений Державний комерційний банк на основі Облікових контор для надання короткострокових кредитів; на потреби торгівлі. Вперше для управління та регулювання кредитними установами була утворена Рада державних кредитних установ.

Склад Ради державних кредитних установ:

кількість

Голова Державної ради, міністр

фінансів, державний контролер 3

Представники дворянства 6

Представники купецтва 6

УСЬОГО 15

Під наглядом цієї Ради перебували три державні банки — Асигнацінний (емісійний), Позичковий (іпотечний), Комерційний (короткострокового кредитування) — та Комісія погашення боргів. Починаючи з 1817 р. почали публікуватися докладні звіти про діяльність цих банків. Ощадні скарбниці та «Приказы общественного призрения” не підлягають регулюванню з боку новоствореної Ради.

Період з 1817 по 1860 р. був своєрідним для формування кредитних відносин через кріпацтво. Панівним типом виробництва було панське кріпацтво, тобто виробництво обслуговувалось кріпацькою працею. В таких умовах розвиток короткострокового кредитування був спотворений, бо не мав економічних важелів.

Після скасування кріпацтва в умовах промислового зростання в Російський імперії (60-70 роки ХІХ ст.) почали з’являтися перші акціонерні комерційні банки як необхідність у задоволенні потреб виробництва. На державному рівні відбулась повна реорганізація системи регулювання кредитної діяльності:

— Законом від 1 жовтня 1859 р. було припинено та заборонено надання будь-яких позик під маєтки та під кріпацькі душі.

— 31 травня 1860 р. Державний позичковий банк був ліквідований. Його активи та пасиви передані Петербурзькій ощадній касі, яка разом із «Приказами общественного призрения” була зобов’язана припинити свої кредитні операції та провести розрахунки з позичальниками.

— 2 липня 1860 Державний комерційний банк був реорганізований в Державний банк, що отримав додаткові функції.

На 1 січня 1914 р. в країні діяли 46 комерційних банків, що мали 822 відділення та агенції, в тому числі

Період після Першої світової війни (початок ХХ ст.). Вже на початку ХІХ ст. банківська справа в України набула великого розвитку. Банківські кредити прискорювали розвиток виробництва, сприяли формуванню фінансового капіталу. В Україні почали діяти акціонерні банки ко­мерційного та іпотечного кредиту. А саме: Київський приватний комер­ційний банк (утворений в 1868 р.), Одеський купецький (1889), Одеський дисконтний (1879) з філіями в Миколаєві та Кишиневі, Київський про­мисловий (1871), Харківський торговий (1868), Катеринославський комер­ційний банк (1872) з філією в Полтаві. Також широкого розвитку набу­ли кредитні та позикоощадні товариства, ощадні та земські каси, ломбарди та приватні банкірські контори.

До 1917 р. в Україні було три контори Державного банку Росії — Київська, Харківська, Одеська та 24 філії. Кредитна система Росії скла­далася на той час із Державного банку (мережа Державного банку становила 10 контор та 124 відділення), акціонерних комерційних банків, кредитної кооперації та інших кредитних установ (банкірських контор, товариств взаємного кредиту, міських громадських банків, ощадних кас, банкірських домів, земських кас, ломбардів). Державний банк був єдиним у країні емісійним банком, кредитним, розрахунковим центром банківської системи і виконував роль „банку банків”.

Структура банківської системи Росії до 1917 р. Перша ланка – Державний банк. Друга ланка: акціонерні комерційні банки, іпотечні банки, кредитні кооперації, в т.ч. банкірські контори, товариства взаємного кредиту, міські громадські банки, ощадні каси, банкірські доми, земські каси, ломбарди.

Акціонерні російські комерційні банки в Україні мали розгалужену мережу. Так, із 56 філій Петербурзького міжнародного комерційного банку в Україні було — 35, Азово-Донського – 23, Російського для зовнішньої торгівлі – 17. ці банки відігравали основну роль в економіці як України, так і Росії. Це свідчить про сприятливі умови розвитку економічно-фінансових відносин в Україні в цей період. У системі державних російських банків іпотечного кредитування в Україні було сім філій Дворянського земельного банку та дев’ять філій Селянського поземельного банку. Іпотечні банки здійснювали фінансово-кредитну підтримку селянства.

На початку ХХ ст. після Першої світової війни в Україні відбувалось активне формування фінансового капіталу. Так, підприємець цукрової промисловості Ярошинський в 1916 р. придбав майже весь пакет акцій Київського приватного банку – одного з головних центрів фінансування цукрової промисловості в Росії, а в 1917 р. став господарем значної частини акцій Російського банку для зовнішньої торгівлі. В 1914 р. вугільну (на 70 %) та металургійну (на 90%) промисловість України фінансували іноземні капітали — франко-бельгійський, британський, німецький, що суттєво впливали на кредитну діяльність банків в Україні. Кредит відігравав значну роль у зростанні темпів виробництва та нагро­мадженні фінансового капіталу.

Радянський період кредитної діяльності в Україні характеризується в першу чергу націоналізацією банківської системи, нехтуванням прин­ципів кредитування та спотворенням кредитного механізму, що спричи­нило неефективне використання кредитних ресурсів та значне їх збіль­шення. Жовтнева революція в Росії стала причиною розладу її банків­ської системи, що вплинуло на банківську систему України як її складової.

До 1991 р. розподілення прибутку підприємств, що залишався в їх розпорядженні, жорстко регламентувалося системою індивідуальних економічних нормативів за фондами економічного сти­мулювання цільового спрямування. Було виключено перетікання грошо­вих нагромаджень між підприємствами за власною ініціативою. Повністю обмежувалося внутрігосподарське маневрування фінансовими ресурса­ми підприємств. При цьому нестача реальних нагромаджень в держав­ному бюджеті компенсувалася за рахунок кредитних ресурсів, тобто дер­жава безоплатно і в великих обсягах позичала у колишнього Держбан­ку СРСР кредитні ресурси для покриття бюджетного дефіциту. Вітчиз­няні економісти заперечували регулюючу функцію кредиту. В результаті кредитний регулятор був деформований, що призвело до перенасичен­ня народного господарства кредитними ресурсами. Центральним банком було повністю виключено зі сфери регулювання грошового обігу процес обігу безготівкових грошей, тобто оцінювання кредитних ресурсів бан­ківської системи.

Використання позичених коштів посилює матеріальну відповідальність підприємств за більш раціональне використання коштів. Але, незважаючи на цю перевагу в порівнянні з бюджетним фінансуванням, довгостроковий кредит в радянській економіці не набув широкого розвитку. Цим кредитом користувалися сільськогосподарські підприємства. Низька процентна ставка не могла бути стимулом для розвитку довгостроково­го кредитування, бо кредити надавались підприємствам та установам майже безоплатно. Кредитний «демпінг» стимулював розвиток інфляції в країні.

Це призвело до того, що кредит ля роки радянської економіки втра­тив один зі своїх принципів надання — поверненість, бо не враховував платоспроможність позичальників. Тому перед радянським урядом по­стало завдання реформувати фінансово-кредитну систему в рамках рефор­мування всієї економічної системи, а також поновити регулювання кре­дитної діяльності. З метою реалізації цієї задачі був введений в дію но­вий документ, що мав сприяти значному підвищенню ролі кредиту через встановлення жорстких лімітів кредитування: 1 січня 1987 р. були введе­ні «Правила кредитування об’єднань та підприємств за сукупністю мате­ріальних запасів та виробничих витрат», затверджені Правлінням Держ­банку СРСР.

У період незалежності України після 1991 р. нові комерційні банки почали здійснювати як короткострокове, так і довгострокове кредитуван­ня діяльності підприємств різних форм власності. Окрім того, підпри­ємства отримали право фінансувати витрати капітального характеру з розрахункового рахунку. Комерційні банки стали здійснювати кредит­ну емісію та перекази вимог на гроші безготівковим шляхом в інші банки-кореспонденти, що виплачували готівкові гроші за дорученням клі­єнтів. Перед центральним банком постало головне питання про регулю­вання всього грошового обороту як основної умови становлення ринко­вих відносин та регулювання кредитної діяльності як його складової.

Правовою основою регулювання кредитної діяльності комерційних банків в Україні є Інструкція Національного банку України »Про порядок регулювання діяльності банків України» (від 28.08.2001 р., № 368), що базується на таких нормативних документах: Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про заставу», «Про цінні папери та фондову біржу», постанова Кабінету Міністрів України «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» (від 05.05.1997 р.), постанова Правління Національного банку України «Про встановлення тимчасового порядку кредитування в іноземній валюті» (від 20.10.1998 р.), Положення Національного банку України «Про кредитування», Цивіль­ній кодекс України (ст. 380-385) та інші нормативні акти.

Наведені вище дані є підставою для таких висновків.

По-перше, Суспільний розвиток людства завжди супроводжувався розвитком грошово-кредитних відносин. Давні джерела подають нам відо­мості про існування банківських установ та застосування елементів регу­лювання кредитної діяльності як галузі боргового права. В Україні про­тягом історичного періоду через розвиток торгівлі з багатьма країнами відбулися становлення та розвиток сталого грошового-кредитного обігу, що спричинило формування системи регулювання кредитної діяльності.

По-друге. Існування законодавчого регулювання кредитної діяльності на державному рівні ще за часів Київської Русі та в пізніші періоди роз­витку України, а також розвиток банківських установ, що проводили кредитні операції за рахунок власних та позичених грошей, дає впевне­ність в необхідності розвитку та становлення сучасної системи регулюван­ня кредитної діяльності в нашій країні.

По-третє. Правова база України в сфері регулювання кредитної ді­яльності постійно вдосконалюється та спонукає до подальших досліджень в цьому напрямку діяльності комерційних банків.

• Предыдущая записьРеферат: Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України
• Следующая записьРеферат: Біохімічні аспекти психічної енергії

×

Рекомендуем посмотреть

Реферат: Сварки плітки в колективі і їх причини і профілактика

Реферат: Травна система Травні залози