Реферат: Конфуцiанство

Поделиться:
Нет комментариев

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Все поля обязательны для заполнения.

Название: Конфуцiанство
Раздел: Рефераты по астрономии

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

Реферат

з предмету рулігієзнавство

на тему:

“Конфуціанство”

Підготувала студентка

І курсу 2 мед. 9 групи

Бодян Марія

2003 р.

Конфуціанство — давньокитайська філософська школа, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська школа Китаю.

Заснував її відомий вчений і філософ, релігійний реформатор Конфуцій

(Кун-цзи, Кун-цю, Кун-Фу-цзи, Кунг-ксю, ще одне ім’я — Чхун-Ні). Конфуцій народився 551 року до н.е. в аристократичній але збіднілій сім’ї в королівстві Лу (східний Китай, сучасна провінція Шан- дунь). Він був високоосвіченою людиною, “ши”
(китайський синонім інтелігента), знавцем музики (за китайським уявленням музика відбивала всесвітню гармонію і сприяла її відтворенню в суспільстві) та давніх ритуалів. Спочатку перебував на державній службі, але покинув її і став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на просвітницькій діяльності. Конфуцій стоворив свою школу, став першим професійним педагогом в історії Китаю. Конфуцій мав понад 3 тисячі учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поряд з ним. Сам Конфуцій хоча і працював у книгосховищі Чжоу і був першим радником в Лу, так і не отримав визнання властей через проповіді своїх філософських теорій. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлення перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — “Бесіди і судження”
.

Про себе Конфуцій говорив: “У 15 років звернув свої думки до вчення. В 30 років набув самостійності. В 40 років зумів звільнитися від вагання. В 50 років пізнав волю Неба. В 60 років навчився відрізняти правду від брехні. В 70 років став слідувати бажанням мого серця і не порушувати ритуалу”
.

Конфуцію було 65 років коли помер його син Лі, через рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: “Моє вчення пройшло свій шлях — а я невідомий”
. Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 році до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був будинок у Цюйфу, у ХІІ столітті споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд будинків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 році, він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (приблизно 372-289 роки до н.е.). Він написав трактат “Мен-цзи”, де обмірковував питання про “справедливого володаря”
, яке було в основі політичної концепції конфуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 55 року н.е. обов’язковою стає наявність храму Конфуція у кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати “першим святим”
. За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвячено титул “наставника держави”
. За династії Мін його стали називати “великим учителем нації”
. У 1906 році вдова-імператриця Цисі замінила “середні жертвоприношення”
Конфуцію “великими жертвоприношеннями”
. Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 році, хоча жертвоприношення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся і дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія повністю сформувалася. Це було вчення про небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе в застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і богослов’я. Головними були зовнішні дії зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. “Я передаю а не створюю. Знаю давність і люблю її”
. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об’єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і навчав цього іншим.

Конфуцій говорив про великий Шлях-Дао. Це не просто універсальний шлях народження та розвитку усіх речей, невидимий та потаємний. Для Конфуція Дао сприяє висвітленню в людині чисто людських, культурних властивостей. Це перш за все шлях самовиховання, а іноді і система положень про правильну поведінку.

В основі вчення Конфуція лежить культ предків, який такий ж давній як і сама китайська цивілізація. Після смерті предки сприймались як духи, — а точніше — як зв’язуюча ланка між духами і людьми. Вони ж захищали від злих духів. Кожна сім’я, рід мали свій храм, в якому поклонялися духам предків. Спочатку в храмах знаходились ляльки з тканини чи статуї померлих. Пізніше з’явились таблички (чжу
), які символізували предків. Без поради з духами померлих предків не починалась жодна серйозна справа: не сіяли, не збирали врожай. Державного характеру набуло шанування предків імператорів.

Конфуцій вважав, що потрібно вклонятись не стільки реальним і прямим предкам, наприклад, батькам, скільки першим мудрецям, засновникам Піднебесної, родоначальникам усього людства.. Адже предки втілювали в собі “високу давність”
, “золотий час”
, коли всі жили за правилами і дотримувались етичних норм поведінки. Тому легендарні предки в Китаї займають місце деяких зразків для наслідування і є мірилом людських вчинків. Вони ж перетворюються на символ всієї китайської нації. Таким символом пізніше став і сам Конфуцій.

“Не знаючи веління Неба,
— казав Конфуцій, — не зможеш бути благородним мужем. Не знаючи ритуалу, на зможеш утвердитися. Не розуміючи сказаного, не зможеш розібратися в людині”
. Ритуал дозволяє вписати особистість, суспільство, державу в нескінченну ієрархію людино-космічного суспільства. Почуття міри, закладене у внутрішній суті ритуалу, через зовнішні форми — обряди і церемонії, доносять цінності гармонійного спілкування.

Конфуцій розглядав Бога як Бога-Отця, а людей, як його дітей, які повинні любити Бога синівською любов’ю, а один одного як братів та сестер. “Вся піднебесна — одна сім’я”
, — казав він. Конфуцієм було розроблено “золоте правило”
моральності, яке пізніше зустрінемо у Христа. В ньому говориться: “Роби завжди так, як хотів би, щоб робили з тобою. Не робі іншим те, чого не бажаєш собі”
.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямування, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку людина має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна підтверджувати і утримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав можливою альтернативу їм — поширення на ці країни його вчення, яке б забезпечило безконфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

В китайській культурі існувало поняття “тварина в образі людини”
. Виявити людське в людині, знайти ту грань, що відокремлює людину від тварини, — ось чого прагнув Конфуцій. Людина для Конфуція — це завжди “людина культури”
. Якщо вона не гуманна, якщо нема в ній людинолюбства, то це не людина, це лише подоба її.

У своєму вченні Конфуцій показував, що ідеал життя не в загробному світі, а в цьому, сьогоднішньому дні. В кожному вчинку є святість, в кожному нашому жесті, погляді є відлуння святого, і все це присутнє тут і зараз. І гармонійне життя може бути ідеалом кожної людини. Для цього потрібно просто виявити людське в людині, втілити земний ідеал, “посюсторонню”
святість в самому собі.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення “про імена”
: будь тим хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має сталі форми поведінки — лі
, кожен повинен дотримуватися свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять “виправляти імена”
: ставити кожного на своє місце у суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної спрямованості його поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і простим народом не може бути стертою: “Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо дало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів”
. Тому суспільство і поділяється на “благородних мужів” — цзюньцзи
, які мають високі моральні якості, і “нікчемних людей” — сяожень
, долею яких є відданість першим — чжун
.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень
. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це,

1. сяо
— повага до батьків;

2. ті
— повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем;

3. чхун
— вірність, відданість;

4. шу
— прощення;

5. лі
— доброчесність;

6. чжі
— знання;

7. юн
— хоробрість;

8. гун
— шанобливість;

9. куань
— великодушність;

10. сінь
— вірність;

11. мінь
— кмітливість;

12. чуй
— доброта.

Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежується принцип загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Святі книги конфуціанства: “П’ятикнижжя”
(“У цзин”
) (складено Конфуцієм на основі традиції стародавності) та “Черверокнижжя”
(“Си шу”)
(складене філософами неоконфуціанцями в ХІ-ХІІ ст.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті — триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серьозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479-381 роки до н.е., за іншими даними 468-376 оки до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив , що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзяньай
. Але він теж виправдовував суспільний поділ на багатих і бідних, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі теорії пізнання — моїсти (мочже)
, вели ідейну боротьбу з конфуціанством.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390-338 роки до н.е.) написав у ІV столітті до нашої ери трактат “Шан цзюнь шу”
(“Книга правителя області Шан”
), де обґрунтовував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни, як найкращий спосіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських режимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259-210 роки до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим антиконфуціанцем. У 213 році до н.е. він захопив живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У ІІ столітті до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рас, які зробили його офіційної ідеологією феодального Китаю.