Реферат: Гнійні процеси шкіри та підшкірної основи

Поделиться:
Нет комментариев

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Все поля обязательны для заполнения.

Название: Гнійні процеси шкіри та підшкірної основи
Раздел: Рефераты по астрономии

Найпоширеніші форми гнійних інфекцій шкіри і підшкірної основи можна викласти за такою схемою.

Фурункул (furunculus)
— це гостре гнійно-некротичне запалення волося­ного мішечка і сальної залози. Буває на тих ділянках, де росте волосся, де є багато сальних залоз (обличчя, спина). Спричинює його білий і золотистий стафілококи.

Розвитку фурункула сприяє низка умов: недостатня гігієна шкіри, не­значні її пошкодження (садна, розчу­хування, роздавлювання), порушення обміну речовин (цукровий діабет, не­повноцінне харчування, авітаміноз), загальне виснаження, нервово-психічна перевтома! ін.

Захворювання починається з появи на шкірі болючого утворення з волося­ним мішечком у центрі. Шкіра в цьому місці почервоніла. Згодом з’являється болючий інфільтрат з некротичним стер­жнем. Осередок некрозу розплавляєть­ся, і утворюється невеликий гнояк.

У більшості випадків фурункул зу­мовлює незначні загальні прояви (за­гальне нездужання, незначне підви­щення температури тіла, головний біль, втрата апетиту). Лише у разі по­ширення запального процесу на сусідні тканини, лімфатичні чи кровоносні судини можуть бути виражені явища інтоксикації.

Спостерігаються незначний лейко­цитоз, зсув лейкоцитарної формули крові вліво.

На 7-му- 10-ту добу гнійний стри­жень відшаровується, гній виділяєть­ся, і стан хворого поступово поліп­шується. Гнійний кратер, що зали­шається, поступово очищується і запов­нюється грануляціями.

Величина фурункула різна — від 0,5 до 2,5 см у діаметрі. Цикл розвитку і ліквідації фурункула триває в серед­ньому 8—14 діб.

На особливу увагу заслуговують фу­рункули в ділянці обличчя. Це зв’яза­но з тяжким їх перебігом і можливим усклао.ненням. Інфекція з гнійного осе­редку через v.facialis, v.angularis, V.ophthalmica, plexus pterygoideus може проникнути в кавернозний синус і спричинити гнійний менінгіт або ен­цефаліт. У хірургічній практиці описа­но випадки фурункула верхньої губи, коли смерть настала через кілька діб після початку запалення.

Хворі з фурункулами за відсутності ускладнень (за винятком локалізації фурункула на обличчі) лікуються амбу-латорно. Залежно від стадії захворю­вання місцеве лікування може бути кон­сервативним і хірургічним.

Щкіру довкола фурункула змазують 1 % саліциловим спиртом, гібітаном і накладають на неї пов’язку з емульсією, що містить будь-який антибіотик (з гру­пи пеніцилінів або синтоміцину). Де­які хірурги рекомендують присипати фурункул кристалічним саліцилово-кис­лим натрієм або саліциловою кислотою.

Під час лікування фурункула не ре­комендується застосовувати зігрівальні компреси, бо вони розм’якшують шкіру і створюють сприятливі умови для роз­множення інфекції. Не слід застосову­вати також мазьові пов’язки (за винят­ком мазей на водорозчинній основі, які містять антисептичні речовини — діок-сидонової, йодопіринової).

У початкових стадіях фурункул оп­ромінюють кварцом, УВЧ.

Не дозволяється видавлювати фу­рункул, бо це може призвести до поширення інфекції. Особливо небез­печні ці маніпуляції на обличчі.

У період гнійного розплавлення шкіру довкола фурункула змазують 70 % спиртом або 3 %розчином йоду і пінцетом видаляють гнійний стрижень. Потім фурункул лікують так само, як звичайну гнійну рану.

За наявності загальної реакції орга­нізму хворим внутрішньом’язово або внутрішньовенне вводять антибіотики, перорально — сульфаніламідні препа­рати, полівітаміни, особливо аскорбі­нову кислоту. У разі інтоксикації про­водять детоксикаційну терапію.

На особливу увагу заслуговує лікуван­ня фурункулів на обличчі (мал.67), особливо в ділянці носа і верхньої губи. Воно повинно проводитися в стаціо­нарних умовах. Показане консерватив­не лікування: великі дози антибіотиків, опромінення кварцом, УВЧ, спокій. За появи набряку обличчя, лімфангіту, лімфаденіту, головного болю, погано­го самопочуття деякі хірурги рекоменду­ють широке його розкриття, а також пе­рев’язку v.angularis, яка йде по губно-носовій складці до очної щілини.

У людей, які не дотримують особис­тої гігієни, за наявності чинників, що ослаблюють організм, авітамінозу, на шкірі різних ділянок тіла з’являються численні фурункули. Захворювання це називається фурункульозом (furuncu-losis). При цьому окремі фурункули пе­ребувають у різних стадіях розвитку (одні тільки починаються, в інших утворюєть­ся гнійний стрижень, ще інші гояться).

Під час лікування фурункульозу ос­новна увага повинна приділятись за­гальним заходам. Передусім треба з’я­сувати причину виникнення фурунку­льозу. Хворим призначають високока­лорійну їжу, дріжджі, вітаміни, анти­біотики, дають поради щодо особистої гігієни. Для лікування фурункульозу деякі автори рекомендують проводити сеанси аутогемотерапії. Кров, узяту з вени в кількості 3—5 мл, вводять у сідничні м’язи. Маніпуляцію повторю­ють через 1—2 доби. Ефективне засто­сування стафілококового анатоксину, анти стафілококової плазми, антиста-філококового углобуліну. Антибіоти­ки призначають з урахуванням чутли­вості до них мікробів. Іноді проводять переливання свіжої консервованої крові, загальне опромінення кварцом. Лікування повинно проводитися за уча­стю терапевта.

Карбункул (carbunculus) —
гостре гнійно-некротичне запалення розташо­ваних поруч волосяних мішечків, саль­них залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної основи. Спричинюється золотистим стафіло­коком. Особливістю карбункула є те, що він швидко прогресує, процес по­ширюється вглиб, у ділянці ураження виникає численний тромбоз дрібних судин, що призводить до некрозу тка­нин. У ділянці карбункула наявний різних розмірів інфільтрат, який під­німається над поверхнею шкіри. Шкіра в цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час поверхня карбункула вкривається численими дрібними не­кротичними осередками, з яких виді­ляється гній. М’які тканини довкола інфільтровані, щільні, дуже болючі.

Порушується загальний стан хворого:

виражені явища інтоксикації, до 39— 40 °С піднімається температура тіла, пульс частий (100—120 за Іхв), язик сухий, обкладений. Може бути марен­ня. У крові виявляють зміни, що ха­рактерні для запального процесу.

Карбункули частіше бувають пооди­нокими. Розміри їх різні — від 5 до 10 см у діаметрі. Виникають частіше у ділянці хронічного подразнення шкіри (поперек, потилиця).

Дуже тяжкий перебіг мають карбун­кули в ділянці обличчя (мал.68), особ­ливо у хворих на цукровий діабет.

Лікують карбункули переважно хірур-гічними методами, бо загальна та місцева терапія антибіотиками, пені­цилін-новокаїнові блокади звичайно неефективні. Процес прогресує, в гли­бині відбувається гнійне розплавлення тканин, а в центрі карбункула — некроз шкіри. Через отвір, який утворився, ііиділяється некротична маса (стриж­ні). Таких хворих треба оперувати. Підзагальним знеболенням проводять гли­бокий хрестоподібний розріз. Видаля­ють некротичні тканини, рану проми­вають антисептиком і тампонують.

Подальше лікування проводять за за­гальними принципами гнійної хірургії.

Флегмона (phlegmone)
— розлите гнійне запалення підшкірної основи, яке має тенденцію до поширення. Флегмони можуть локалізуватися підшкірно, міжм’язово, заочеревин-но, в малому тазу. Розрізняють поверх­неві й глибокі флегмони. Залежно від локалізації вони мають специфічні на­зви: запалення навколониркової клітко­вини — паранефрит (paranephritis); на-вколопрямокишкової — парапроктит (paraproctitis); тканин середостіння — медіастиніт (mediastinitis); навколо лімфатичних вузлів — аденофлегмона (adenophlegmone).

Мікроби проникають у тканину ге­матогенним, лімфогенним шляхами та із сусіднього гнійного осередку. Часто причиною виникнення флегмони стає проникнення інфекції ззовні: травми, ін’єкції, проведені без дотримання пра­вил асептики. Флегмона має тенден­цію до поширення, причому як по го­ризонталі, так і вглиб через різні утво­ри у фасціях, якими проходять судини і нерви. Тоді поверхнева флегмона стає глибокою.

Розвиток флегмони має кілька стадій.

У перші 2 доби спостерігаються роз­ширення судин, вихід із них у клітко­вину рідкої частини крові і скупчення в ній лейкоцитів (серозна флегмона). Під впливом своєчасного лікування всі ці зміни можуть мати оборотний розвиток.

Протягом 3-ї і 4-ї діб утворюються окремі дрібні гнійні вогнища, які не зливаються між собою. Під час роз­криття тканин у цей час гною не вияв­ляють, тканини мають набряклий виг­ляд, іноді — жовто-зелений колір (гнійна флегмона). На цьому етапі розріз тканин може запобігти прогре­суванню захворювання.

Протягом 5-ї і 6-ї діб дрібні гнояч­ки, які утворилися, зливаються між собою, інфільтрують тканину, захоплюючи все нові ділянки. У разі роз­криття флегмони в цій стадії з тканин виділяється зелений рідкий гній. У ділянці запалення виникає тромбоз дрібних судин, що може призвести до некрозу тканин (некротична флегмона).

Флегмони можуть бути спричинені аеробною, анаеробною і гнильною інфекцією, а також введенням під шкіру — частіше з метою скалічення, хімічних речовин (штучна флегмона).

Розташовуватися флегмони можуть над- і субфасціально.

Діагностика поверхнево розташова­них флегмон не складна. Хворі скар­жаться на біль і припухлість у ділянці запалення, загальну слабкість, знижен­ня працездатності. В ділянці уражен­ня спостерігаються прогресуючий на­бряк, ущільнення тканин, почервонін­ня шкіри без чітких меж, місцеве підвищення температури і зниження функції. Згодом за рахунок гнійного розплавлення і некрозу тканин щільний інфільтрат розм’якшується і з’являєть­ся симптом флюктуації — утворюється гнояк.

Паралельно з місцевими змінами погіршується загальний стан хворого. Прискорюється пульс, до 38—39 °С підвищується температура тіла. З’яв­ляються головний біль,озноб, хворий втрачає апетит. У крові відбуваються зміни, що характерні для запального процесу.

Складніше діагностувати глибокі флегмони, коли не помітно змін на поверхні шкіри. У цьому разі часто до-помогає промацування в глибині тка­нин щільного болючого утворення. Поряд із високою температурою тіла і іншими ознаками запалення це допо­магає встановленню діагнозу. Темпе­ратура тіла при флегмонах звичайно має постійний характер.

Флегмони часто ускладнюються лімфангітом, лімфаденітом, тромбо­флебітом, бешихою, сепсисом. Залеж­но від клінічного перебігу розрізняють три види флегмон: обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогре­суючу, що швидко охоплює все нові тканини, спричинюється стрептококомабо анаеробними мікробами; дерев’яни­сту, причиною якої є маловірулентні мікроби. Остання перебігає хронічно з надмірним розвитком сполучної ткани­ни і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини тверді, «дошкоподібні», неболючі.

Лікування флегмон проводять у ста­ціонарних умовах. У початкових стадіях захворювання (за наявності невеликого малоболючого інфільтрату з незначною температурною реакцією і змінами в крові) можуть бути застосовані консер­вативні методи: постільний режим, іммобілізація ураженої ділянки (кін­цівки), внутрішньом’язове застосуван­ня антибіотиків, футлярні новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, кварц). За умови прогресування процесу не можна зволікати з опера­цією. Під загальною анестезією, одним або кількома розрізами флегмону широ­ко розкривають, розрізують всі перетин­ки, з’єднують гнійні кишені, видаля­ють некротизовані тканини. Рану пухко тампонують, дренують. Залежно від ре­акції організму проводять загальне ліку­вання різної інтенсивності.

Деякі автори після видалення всіх нежиттєздатних тканин і промивання рани вставляють у її порожнину 2— З поліхлорвінілові трубки і накладають первинні шви. У післяопераційний період рану через трубки промивають антисептичним розчином.

Після розкриття флегмони стан хво­рого поступово поліпшується, темпе­ратура тіла знижується, біль зменшуєть­ся, набряк зникає. Згодом рана очи­щується, з’являються рожеві грану­ляції, що дає можливість у низці ви­падків (якщо великі рани) накласти вторинні шви.

Абсцес (abscessus) —
обмежене за­палення із скупченням гною в різних тканинах, органах, оточене піогенною капсулою. Нагромадження гною в порож­нинах організму (плевральній, жовч­ного міхура, червоподібного відростка, суглобі) називається емпіємою.

Абсцеси можуть розташовуватися в м’яких тканинах і органах. Розрізняють поверхневі і глибокі абсцеси. Поверхневі (частіше підшкірні) абсцеси діаг­ностувати не складно, хоча клінічна картина багато в чому залежить від вірулентності інфекції і реактивності організму.

Спричинюють абсцес, як і флегмо­ну, екзогенна або ендогенна інфекція. Крім цього, абсцеси можуть виникати у разі нагноєння гематоми, введення в тканини концентрованих розчинів лікарських речовин (анальгіну, магнію сульфату, кордіаміну).

Піогенна оболонка формується в процесі розвитку гнояка і складається із сполучної тканини, вистеленої із се­редини грануляційною тканиною.

Місцеві і загальні клінічні прояви у разі поверхнево розташованих абсцесів подібні до ознак флегмони: місцева припухлість, болючість, почервоніння шкіри, підвищення температури тіла, озноб, тахікардія, зміни з боку крові тощо. Під час пальпації уражена ділян­ка м’яка, наявний симптом флюкту-ації. Ознаку цю виявляють за таким ме­тодом: по боках припухлості кладуть пальці обох рук, рівномірно натискую­чи ними на неї. Після цього, утриму­ючи пальці лівої руки в попередньому положенні, правою рукою роблять не сильні поштовхоподібні рухи.

За наявності в тканині рідини (гною) ці поштовхи відчуваються паль­цями лівої руки у зв’язку з переміщен­ням рідини.

Дещо складніше діагностувати гли­боко розташовані абсцеси. В цьому разі, крім загальноклінічних ознак, болю під час глибокої пальпації, мо­жуть допомогти спеціальні додаткові методи дослідження: ренгенологічний (абсцес легень), ультразвуковий чи комп’ютерний (абсцеси печінки). Іноді у діагностиці допомагають пункції (діаг­ностика піддіафрагмального, тазового абсцесів).

Наслідки абсцесу можуть бути різни­ми. Невеликий за розмірами абсцес за умови своєчасної повноцінної терапії може розсмоктатися, більший абсцес та несвоєчасно лікований проривається на поверхню шкіри (у разі поверхневого його розташування) або в сусідні тка­

нини, порожнисті органи, порожни­ни тіла (абсцес печінки може прорвати в черевну порожнину, абсцес легень — у плевральну порожнину). В окремих випадках абсцеси інкапсулюються. Дов­кола них утворюється товста капсула, гній згущується.

Лікування абсцесу хірургічне. Під місцевою анестезією чи різними вида­ми інгаляційного і неінгаляційного нар­козу гнояки розтинають. Якщо вони поверхнево розташовані, то цю опера­цію виконати не складно. Глибокі гно­яки іноді складно розітнути через ана­томічне розташування, близькість важ­ливих органів,великих судин тощо. Для кращого відтоку гною гнояк бажано-розтинати біля його дна. Після розти­ну гнояка і евакуації гною пальцем роз’єднують перетинки, розкривають можливі гнійні кишені. Гній беруть для бактеріологічного дослідження і визна­чення чутливості мікробів до антибіо­тиків. Порожнину абсцесу промивають антисептичним розчином і дренують гумовими смужками та поліхлорвініло-вими трубками. Якщо не вдалося спо­рожнити його через основний розріз, абсцес дренують через додаткові одну-дві контрапертури. Після розтину абс­цес лікують як гнійну рану. Розтинати абсцес треба обережно, аби не пошко­дити піогенної капсули.

Гострі гнійні абсцеси слід диферен­ціювати з так званими холодними абс­цесами. Вони зустрічаються у разі ту­беркульозу кісток або суглобів. Гній, який при цьому утворюється, розплав­ляє сусідні тканини і міжфасціальни-ми щілинами спускається, нагромад­жується в розташованих нижче ділян­ках, утворюючи абсцес (наприклад, за туберкульозного ураження хребта гній може спускатися на передню поверхню стегна). Абсцеси такі носять назву на-пливних. Оскільки вони не супровод­жуються болем, місцевим і загальним підвищенням температури, гіперемією шкіри, їх називають холодними. Для них характерний тривалий, прихова­ний, хронічний перебіг. Такі гнояки не слід розтинати, бо може приєдна­тися вторинна інфекція. Їх пунктують.

У деяких випадках у разі поверхнево роз­ташованих абсцесів можна чинити так само, як при флегмоні. Після вирізу­вання абсцесу разом із капсулою і всіма зміненими тканинами його дренують поліхлорвініловими трубками і накла­дають первинні шви. Це прискорює загоювання рани.