Реферат: Близький Схід у першій половині ХХ ст.

Реферат

на тему
:

Близький Схід у першій половині ХХ ст.

1. Розпад Османської імперії та встановлення на Близькому Сході мандатної системи.

У роки Першої
світової
війни
Близький Схід став ареною бойових дій між Османською імперією та країнами Антанти. З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні країни змушені були звернутися за підтримкою до еміра Хіджазу та шерифа Мекки Хусейна
-авторитетного серед арабського населення Близького Сходу глави роду хашимітів
. Узамін за зобов’язання підняти антитурецьке повстання Британія обіцяла арабам визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від турків землях. Водночас із укладенням домовленостей з арабами Лондон провів низку консультацій щодо повоєнного майбутньою арабських володінь Туреччини з Францією. Результатом цих переговорів стали таємні угоди Сайкса-Піко
від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція додатково до обумовлених у попередніх угодах територій Турецької імперії отримувала сирійське та ліванське узбережжя, а Англія мала отримати під своє управління Месопотамію з Багдадом і два палестинські порти—Аккру та Хайфу. Цими ж угодами передбачалося встановлення для Палестини міжнародного режиму управління.

Улітку 1916 року до дипломатичних заходів щодо визначення майбутнього статусу Палестини підключилися міжнародні єврейські організації. Між англійським урядом і головою Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) — майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом
Вейцманом
— відбулися переговори. Вейцман обіцяв Англії організувати лобіювання фінансово-промисловими колами США питання прискорення вступу Сполучених Штатів до війни взамін за сприяння в організації єврейської імміграції до Палестини.

Англійський міністр закордонних справ лорд А.Бальфур
від імені кабінету міністрів 2 листопада 1917 року звернувся до почесного голови Сіоністської федерації Англії банкіра Ротшильда з листом-декларацією, в котрому, зокрема, було оголошено, що «уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Палестині національного осередку для єврейського народу». У лютому 1918 р. декларацію Бальфура підтримала Франція, а згодом і США.

Бойові дії проти турків на Близькому Сході розвивалися успішно. Спільно з англійськими підрозділами військові операції вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна — емірів Фейсала
, Абдаллаха
, Алі
та Зейда
. У вересні 1918 р. англійці прорвали фронт у Палестині, після чого розпочався безладний відступ німецько-турецьких військ. Випередивши на один день англійців, 30 вересня у Дамаск вступили загони сина Хусейна Фейсала. 8 жовтня англійські війська захопили Бейрут, 18 — Тріполі та Хомс, а 26 звільнили від турків Алеппо.

Відповідно до умов Мудроського перемир’я 30 жовтня 1918 р., турки ліквідували свою адміністрацію в Лівані, Сирії, Палестині, Іраку, Хіджазі, Асірі та Ємені. Верховну владу на окупованих арабських територіях було передано англійському фельдмаршалові Алленбі. Для створення нової цивільної влади Ліван та Західна Сирія («синя зона») переходили до Франції, Східна Сирія та Зайордання були передані під управління еміра Фейсала, що діяв від імені свого батька Хусейна. На решті територій, включно з Палестиною («коричнева зона»), цивільна влада перебувала в руках англійців. Хіджаз залишився під владою Хусейна.

Після закінчення війни значно активізувалася дипломатична боротьба навколо майбутнього Палестини. ВСО 3 лютого 1919 р. передала на розгляд Верховної Ради Антанти на Паризькій мирній конференції проект створення «єврейського національного осередку» на Близькому Сході. Територіально землі, на які претендували євреї, значно переважали Палестину: зокрема, вони охоплювали верхів’я р.Йордан у Сирії, південь Лівану до Сідона, південь долин Бекаа і Хауран, зону залізниці Дераа-Маан і узбережжя Акабської затоки.

Для вивчення ситуації на місці в червні 1919 року на Близький Схід вирушила делегація представників президента США (комісія Кінга-Крейна
). Доповідь з висновками комісії оприлюднено 28 серпня того ж року. Головні висновки комісії полягали в тому, що сіоністські плани є нереальними: «Неєврейське населення Палестини — 9/10 усього населення — виступає проти сіоністської програми. Антисіоністські настрої у Сирії та Палестині настільки інтенсивні, що ними не можна нехтувати». У жовтні 1919 р, на території Сирії та Лівану почали висаджуватися французькі війська під командуванням генерала Гуро, Вони повинні були замінити нечисленні англійські гарнізони, що, будучи розкиданими по країні, особливо не втручалися в її внутрішнє життя. Фейсал накачав своїм загонам чинити опір, а в березні 1920 р. оголосив себе королем Сирії. Тоді ж його брата Абдаллаха формально проголосили королем Іраку.

Тим часом на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо 25 квітня 1920 р.
Верховна Рада Антанти надала Великобританії мандат на право управління Палестиною та Іраком. Ліга Націй затвердила цей мандат 24 липня 1922 р., а в дію він вступив від 29 серпня 1923 року. На тій же конференції Франція отримала мандати на Сирію та Ліван. У преамбулу тексту англійського мандату на Палестину було майже повністю включено декларацію Бальфура. Англія зобов`язувалася сприяти еміграції євреїв до Палестини і «оселенню їх на землі». Декларувалося, що створення «єврейського осередку» жодною мірою не може обмежувати національні та релігійні права інших груп місцевого населення. Емір Хусейн. котрий май власні претензії на сусідні території, не визнав дії мандатів.

На англійських підмандатних територіях не було опору встановленню мандатів. Інакше склалася ситуація в Сирії, бої з французами тривали там до липня 1920 р., і неодноразово спалахували повстання місцевого населення. У березні 1921 р. в Каїрі на спеціальній конференції вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Державна Рада Іраку погодилася на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. Фейсал став королем Іраку (площа – 437 тис. кв. км, населення – 23 млн. чол. на 2000 р.). Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за відміну британського мандату. Лондон взамін за відмову від вимог негайної незалежності запропонував Фейсалові підтримку в питаннях державної приналежності багатого нафтою району Мосул на кордоні з Туреччиною. 30 червня 1930 р.
у Багдаді британський верховний комісар Дж. Клейтон і король Фейсал під писали нову міждержавну угоду. Скасовувався режим капітуляцій, Лондон зобов’язувався сприяти вступові Іраку до Ліги Націй (Ірак прийнято в січні 1932 р.).

Для Абдаллаха, що лишився без королівства, створено було цілком новий “уділ”. Від Палестини від’єднано райони на схід від р.Йордан і названо їх Трансйорданією
, Абдаллаха оголошено в 1922 році еміром нової країни. Ліга Націй затвердила це державне утворення. Бідна природними ресурсами країна з населенням у 200 тисяч осіб повністю змушена була покладатися на англійську фінансову, технічну та продовольчу допомогу. На території країни з місцевих бедуїнів було сформовано Арабський легіон — першу військову одиницю сучасного типу на Близькому Сході, згодом він неодноразово використовувався для придушення антианглійських виступів, у тому числі за кордоном.

2.
Об’єднання Аравії.

На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни існувало 5 незалежних арабських держав: Хіджаз
(Мекка), Неджд
(Ер-Ріяд), Асір
(Ет-Таїф), Джебель
—Шаммар
(Хаіль) і Ємен
(Ходейда). Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби для її завоювання. Лише на крайньому півдні півострова містилися багаті на нафту англійські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати.

Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз ібн Сауд
, правитель створеної 1902 р. у Неджді теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Подібно до Хусейна, під час війни він вів переговори з англійцями і навіть підписав з ними 1915 р. угоду про спільні антитурецькі дії, але через особисту неприязнь до хашимітів не взяв участі в боях.

У червні 1919 р. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 осіб, що було велетенською цифрою для Аравії. Оскільки конфлікт почав розростатися, а Лондон остерігалися нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британський уряд запропонував скликати конференцію держав Близького Сходу для врегулювання суперечливих питань. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджду, Іраку та Трансйорданії, діяла з 17 грудня 1922 року по 26 січня 1923 року. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула їх ще під час конференції.

Незадоволений спробами англійського посередництва Ібн Сауд напав на Ірак, а Хусейн проголосив себе 7 березня 1924 р. халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного главу ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали. Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником, тому 29 серпня наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою походу Ібн Сауд називав зміщення «узурпатора». Після перемоги, 8 січня 1926 р.
збори мусульманських старійшин проголосили Ібн Сауда королем Хіджазу та султаном Неджду (з 23 вересня 1932 р. – Саудівська
Аравія,
площа – 2 млн. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.).

3.
Виникнення Палестинської проблеми.

Встановлення англійського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Ґерберт Семюель
, який ще в ході світової війни виділявся своїми про єврейськими настроями. За його протекцією євреї та приязно наставлені до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної адміністрації. За час його перебування на посаді єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121725 осіб.

Під час урядування Семюеля постійно відбувалися конфлікти місцевих арабів з євреями. Арабо-єврейське протистояння
розпочалося з нападу арабів на єврейських емігрантів у Яффському порту в травні 1921 року. Серед арабського населення почали поширюватися поголоски про те, що Британія збирається перетворити Палестину в повністю єврейську територію. Для того, щоб заспокоїти арабське населення Палестини в червні 1922 р. міністр колоній Уінстон Черчілль
виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься «економічною ємністю країни».

Тим часом євреї розпочали у Палестині творення системи політичних та господарських установ — основу майбутньої політичної та економічної інфраструктури держави, Створено низку політичних партій, товариства взаємодопомоги, загони єврейської самооборони «Хагана»
. Надпартійною організацією палестинських євреїв став створений у 1920 р. «Гістадрут»
(загальна федерація трудящих Палестини, що нині налічує 1,5 млн. чол.). Мета діяльності федерації визначалася як координація зусиль, скерованих на поширення єврейською економічного контролю над Палестиною, трудова взаємодопомога і виховання молоді в сіоністському дусі.

Спираючись на розгалужену мережу «Гістадруту», євреї розпочали в 20-х роках дві економічні кампанії: «завоювання землі» та «завоювання праці». Кампанії полягали в скуповуванні земель (для цього на додаток до існуючого з 1901 р. Єврейського національного фонду у 1921 р. створено в Лондоні Палестинський установчий фонд) та у створенні підприємств з виключно єврейським капіталом і робочою силою. Темпи скуповування землі були надзвичайно швидкі. У 19І9 р. загальна площа єврейського земельного фонду «ішува» становила 650 тис. дунамів, а в 1929 р. — 1 164 тис. Землі скуповували про запас. На початок 30-х років близько 60% купленої євреями землі не оброблялося, хоча єврейські поселенці постійно отримували фінансову й матеріальну допомогу.

Органами єврейського самоуправління у Палестині стали Зібрання депутатів («Асефат гашвхарім») та його виконавчий орган («Ваад леумі»). Свого часу сіоністам вдалося добитися включення до тексту британського мандату положення про Єврейське агентство
— представницький орган євреїв Палестини при колоніальній адміністрації. У серпні 1929 р. Лондон визнав агентство як представницький орган євреїв Палестини. В організаційному плані арабське населення Палестини було представлене значно гірше. Існував Арабський виконавчий комітет, який об’єднував арабів мусульман та християн.

Тоді ж розпочалися масові безпорядки в Єрусалимі, оскільки євреї влаштували маніфестацію біля Стіни Плачу (залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де знаходиться третя в мусульманському світі після Мекки та Медини святиня — мечеть аль-Акса). Демонстрація в безпосередній близькості від мусульманської святині викликала негайну реакцію арабів, У ході вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреїв. Англійці, застосувавши війська, придушили антиєврейські виступи. У багатьох місцях у сутички з мусульманами вступала «Хагана».

Для розслідування подій серпня-вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу
навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. На думку У. Шоу, спроби Єврейського агентства присвоїти собі незалежні адміністративні функції були тривожним сигналом. Щодо ролі арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також недостатньому характері зусиль Великого муфтія Єрусалима Хаджа аль-Хусейні. скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона
також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в’їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. англійський уряд виступив із «Білою книгою»
— офіційною заявою про англійську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон оголошував про “рівноцінність” своїх обов’язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. англійський прем’єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов’язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створенню єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, у свою чергу, на початку 30-х років збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера. Якщо у 1930-1934 роках до Палестини в’їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х років різко посилилася нелегальна еміграція. За єврейськими даними до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в’їхало 15,5 тис. осіб. Для потреб нелегальної еміграції «Хагана» створила розвідувальну службу «Шерут Єдіот»
(ШАІ) — зародок майбутньої державної служби безпеки.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досягнув помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши колоніальну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антианглійські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких загинуло 25 арабів та 1 англійський поліцейський. Проведено було низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

Навесні 1936 р. у Яффі знову почалися поодинокі вбивства євреїв та англійців, які згодом поширилися практично на цілу територію країни. Арабське населення міст розпочало загальний страйк, що значною мірою паралізувало діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Початкове керував рухом єрусалимський муфтій Хадж аль-Амін, але досить швидко виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, англійці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію.

Тоді для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння англійський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом
Пілом
. У свою чергу, арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії Піла була констатація »нежиттєздатності мандату в його існуючій формі». Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов’язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Вифлеємом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Англії. Євреям припадали переважно північні райони країни, а арабам — південні. Великобританія зобов’язувалася підтримати обидві новопосталі країни в питанні їх майбутнього вступу до Ліги Націй.

Англійські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 р. XX конгрес ВСО у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Водночас конгрес різко висловився проти негативних оцінок наслідків єврейської колонізації комісією Піла та за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини, арабське ж населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блудані біля Дамаску, що почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура. Арабські лідери пропонували створити, у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір дотримувати права єврейської меншості країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестинського протистояння випустив у травні 1939 р. другу «Білу книгу»
, то визначала державну політику на Близькому Сході. У ній зокрема було сказано, що «Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини», однак «метою англійського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини — — араби та євреї — поділять владу в уряді так, що забезпечить головні інтереси кожній із груп». Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення до управління країною арабських та єврейських представників. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 000 євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до 1/3 загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона на визначених територіях. Після 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в «Білій книзі» нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Британії забезпечити стабільність на Близькому Сході перед реальною загрозою світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. Передачі проекту на затвердження до Ліги Націй завадив початок Другої світової війни.